Легенда виявилася правдою! Таємничо зникла ціла дивізія в 1942 році нарешті знайшлася…

У Мурманській області з вуст у вуста передавалася легенда про те, що навесні 1942 тут замерзла ціла радянська дивізія. Подробиці зникнення дивізії замовчувалися десятиліттями. Що ж насправді трапилося на Крайній Півночі?  Джерело

Ділянка Карельського фронту Другої світової війни у ​​Заполяр’ї відрізнялася особливо суворими умовами.

Загадка «невоюючої» дивізії

28 квітня 1942 року 14-та армія Карельського фронту пішла в атаку на німецьких гірських єгерів. Мурманська наступальна операція на річці Західна Ліца тривала до 14 травня.

Хоча наступ німців, що готується, вдалося зірвати, позиції сторін майже не змінилися. Американський історик Ерл Зімке у книзі «Німецька окупація Північної Європи» дивувався, чому, маючи «свіжу» 152-у «уральську» стрілецьку дивізію, Сталін не зробив влітку нової спроби наступу.

Зімке не здогадувався, йому навіть у найгірших розрахунках не могло прийти до голови, яка доля спіткала 152 дивізію. Справді, в офіційному джерелі – мемуарах командувача 14-ї армії генерала Володимира Щербакова – про те, що відбулось написано широко, але абсолютно невиразно.

Ну потрапила дивізія в завірюху у травні – на Півночі, але ж це не рідкість! Воєначальник згадував лише про трьох загиблих. Щоправда, довелося проводити рятувальну операцію, і 1200 людей госпіталізували, але ж вони мали одужати? Однак фактично дивізія на Півночі не воювала – її відправили до резерву до кінця року. Багато хто вважав, що дивізії у її первісному складі і не залишилося – нібито вона замерзла на 80%.

Лише оприлюднення документів у пострадянські часи дозволяє пролити світло на те, що трапилося.

Що кажуть документи

152 стрілецьку дивізію сформували на початку 1942 року в місті Красноуфимську Свердловської області. Станом на 16 лютого, коли дивізія висунулася з Уралу на Карельський фронт, у ній перебувало 11731 людина. У склад дивізії входив 480-й, 544-й та 646-й стрілецькі полки, а також 333-й артилерійський полк.

У базі даних «Пам’ять народу» доступні списки безповоротних втрат 646 стрілецького полку. Навпроти прізвищ десятків бійців зазначено «загинув від завірюхи».

Записи майже ідентичні, відрізняються лише кілометри дороги «Петсамо – Мурманськ», у яких лежали тіла загиблих.

Про те, що сталося з 646-м стрілецьким полком у період з 2 по 14 травня, папери кажуть так: «Мурманський напрямок Карельського фронту, займав вихідне положення для наступу, але зважаючи на сильну завірюху, що почалася, виведений з вихідного положення на 44-му кілометрі дороги мис. Мішукова – Західної Ліци».

Травнева завірюха

Зіставлення даних дозволяє відновити картину трагедії. Якби червоноармійці мали зимове обмундирування, ніяко завірюха їм не була б страшна. Але в Кемі, де 152-а дивізія стояла у квітні, видалися теплі дні, і командування наказало на 20 днів раніше терміну переодягнути солдатів у літню форму. Ніхто не врахував, що їх чекає шлях у 400 км на північ – на холодне узбережжя Баренцевого моря.

1 травня дивізія вирушила до Мурманська потягом. Відразу після висадки бійців переправили через Кольську затоку, а потім вони, згідно з планами, мали маршем пройти дорогою і вранці 6 травня з ходу вступити в бій.

Начальник метеослужби 14-ї армії Дубінов попередив, що 5-6 травня погода має погіршитися. Але начальник штабу дивізії полковник Каверін абло не помітив повідомлення, або не прислухався до нього, сподіваючись на російське «авось».

Полки дивізії розпочали шлях від мису Машков до лінії фронту. Солдатам треба було йти голодними – польові кухні ще «не наздогнали» дивізію (за версією Щербакова, «загубилися у спільній колоні»). Вже ввечері 5 травня північний вітер приніс завірюху, і літні шинелі червоноармійців зледеніли.

У ніч на 6 травня почалася сильна снігова буря, і дорога стала непрохідною від мокрого снігу. Не в змозі йти, бійці падали і швидко замерзали. Намагаючись зігрітися, вони збивалися в купи і притискалися один до одного. Дорогою були землянки, де можна було відігрітися і висушити одяг. Але до них дійшли далеко не всі. Колона розтяглася на десятки кілометрів. До намічених рубежів дійшов лише артилерійський полк. Завірюха ж стихла лише 8 травня.

Підсумки «маршу смерті» шокують: від холоду загинуло 484 особи, ще близько 1000 людей зникли безвісти. 1200 бійців з важкими обмороженнями доставили до шпиталів, де багато хто з них теж помер. Навіть «вцілілі» бійці дивізії виявилися небоєздатними.

Проте командування не представляло масштабів лиха: солдатам, що дійшли, дали на відпочинок всього 2 дні. А потім один із батальйонів 480 полку відправили в бій з німцями. Втрати склали 200 людей убитими та пораненими, 27 бійців потрапили в полон. Після цього, вже 10 травня, силами 646-го полку особовий склад 152-ї дивізії, що залишився, стали вантажити на обози.

«Весь день обозні підбирали розкидані тундрою тіла, – згадував учасник подій Микола Усовський. – відпоювали уцілілих гарячим чаєм, загалом, рятували тих, кого ще можна було врятувати, і ховали тих, кому допомогти вже не можна було». Тією ж дорогою червоноармійців відправили назад до Мишукова, а звідти – до Мурманська.

Про те, що сталося, тих, хто вижив, зобов’язали мовчати.

Хто винен?

Найбільше, що трапилося, є схожим на трагедію на Раатській дорозі, що мала місце під час Зимової війни. Тоді у лісах фінської провінції Оулу замерзли сотні бійців 44-ї Київської дивізії. Проте там руху колони завадили фінські леткі загони лижників. Тут же, у Заполяр’ї, ворог був далеко.

У тому, що сталося, Володимир Щербаков звинувачував командування 26-ї армії в особі начальника штабу полковника Михайла Малицького та командувача генерала Миколи Никишина. Саме вони відповідали за 152 дивізію перед її відправкою до Рівного.

«Судячи з того, що особовий склад дивізії не уявляв собі умов бойових дій у Заполяр’ї і був відправлений навесні на Крайню Північ у літньому обмундируванні, неважко здогадатися, чим керувалися при цьому генерал Нікишин і полковник Малицький: з очей геть – з серця геть.

Барські замашки, байдужість до долі солдатів і офіцерів ніколи не проходили безвісти і завжди оберталися на війні трагедіями», – обурювався Щербаков у книзі «Заполяр’я – доля моя».

Однак, що найбільш обурливо, так це те, що у 1942 році командувач армії навіть не доклав зусиль, щоб покарати винних. За підсумками військового трибуналу, який розбирав обставини справи, ніхто не ніс відповідальності – все «списали» на примхи природи.

Автор Тимур Сагдієв